Як змінити систему влади в Україні на основі чинної Конституції

Виступ Михайла Роля на Науково-практичній конференції «Забезпечення виконання Конституції – єдиний шлях збереження держави» 14.06.2018

Україна має унікальні традиції конституціоналізму:

Майже 310 років тому, у 1710 році за Гетьмана Пилипа Орлика, в Україні прийнята перша в Європі Конституція. Ще за кілька століть до цього, у 1494 році (коли Київ перебував під владою литовських князів) йому було надане Магдебурзьке право – правовий дозвіл на місцеве самоврядування.

У 1918 році прийнята Конституція УНР, а в 1996 році прийнята Конституція відновленої Української держави, яка вважається однією з найкращих у Європі.

За два тижні новітній Конституції України виповнюється 22 роки. Але, на жаль, жоден із президентів, які складали клятву на тексті Основного Закону, так і не став гарантом додержання Конституції. Навпаки, можновладці створили міф про те, що Конституція «не працює» і її виконати нібито неможливо. Українському суспільству нав’язують хибну думку, що Конституцію треба змінювати, що потрібно шукати якийсь новий шлях розвитку держави, укладати так званий «новий суспільний договір» і тому подібне.

Можновладці разом з олігархами розкололи суспільство на тих, хто бачить вихід у новій конституції і на тих, хто розібрався у чинній Конституції і домагається її виконання.

Радує те, що сьогодні зростає кількість громадян, які усвідомлюють, що ключ до вирішення наших проблем міститься у чинній Конституції.

Це стосується таких проблем як корупція, війна, зміна системи влади, усунення олігархів з правового поля держави, розкрадання національної власності та інших. На актуальні питання національної безпеки і відновлення державного суверенітету, питання мови, продажу землі – теж є відповідь у нашій Конституції.

Але ми живемо в «королівстві кривих дзеркал», де можновладці діють всупереч Конституції, хоча її порушення (особливо представниками влади) – це тяжкий злочин, відповідальність за який встановлена у ст. 109 Кримінального Кодексу Ураїни.

Розглянемо коротко шляхи вирішення згаданих проблем конституційним шляхом.

1. Візьмемо проблему корупції. Нам нав’язують тезу, що корупція – це найбільше зло в Україні. Але з правової точки зору корупція – це злочин. Адже корупція – це не лише хабарництво, головне – це грабіж національного багатства. А злодій повинен сидіти за гратами.

Якщо ж він там не сидить, значить причина в іншому – у порушенні ключового конституційного принципу верховенства права (ст. . Тобто корупція – це не причина негараздів, а наслідок! Наслідок цинічного і системного невиконання Конституції.

2. Друга причина корупції (напевно, головна причина) полягає в тому, що злодії при владі узурпували право українського народу на владу і національну власність. І скільки б ми не проводили нові вибори, від зміни облич система влади не зміниться. Але вихід є! І він міститься в Конституції України.

В Конституції немає термінів «олігархи», «приватизація» державної власності. Але всупереч Конституції владу і власність у державі узурпували олігархи. Слова «влада» і «власність» не випадково близькі за змістом. У кого влада – у того і власність.

За Конституцією (ст. 5) владою в Україні є народ. Наголошую, народ за Конституцією є не просто «джерелом влади», а носієм суверенітету – верховної влади в державі.

А кому належить верховна влада, тому належить уся влада в державі. Для тих, хто в цьому сумнівається, цитую фрагмент висновку Рішення Конституційного суду України 6-рп/2005 від 05.10.2005, в якому наводиться тумачення 5-ї статті Конституції:

«Положення частини другої статті 5 Конституції України "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною».

Отже, за Конституцією владою в Україні є не президент, не уряд, ніхто інший – тільки народ. І ця його влада – єдина! І ця його влада – невідчужувана, тобто нікому і ніколи не передається. Хтось спробує заперечити: мовляв, народ після виборів передає владу своїм обранцям. Ні, народ може передавати своїм обранцям лише певні управлінські повноваження, але влада народу, повторюю, є невідчужуваною.

Але якщо народ – це влада, то тоді ким у нас є Верховна Рада, Кабінет міністрів?

Дивимось у Конституцію. Це «органи влади»! Відчуйте різницю!

Не випадково, у цивілізованих державах Заходу для позначення влади народу є термін «authority», а для позначення органів державної влади – термін «government» (уряд).

Скептики знову скажуть, як увесь багатомільйонний народ може здійснювати свою владу?

Відповідь - у Конституції України. Там виписаний механізм народовладдя: через систему територіальних громад. Саме вони є первинними носіями влади на місцях (ст. 140 Конституції). Адже в демократичних державах влада формується знизу догори, а не навпаки.

Територіальні громади є не лише владою, а й публічними власниками національного багатства на місцях (ст. 142 Конституції).

Територіальні громади – це фундамент самоврядування. Створення цього фундаменту – це і є процес децентралізації, яка закріплена в ст. 7, 132, 140-143 Конституції.

А як цей процес відбувається в Україні? Всупереч Конституції!

Подивимось, у чому підміна.

Із початку проголошення курсу на децентралізацію уряд жодного разу не послався на Конституцію України. І децентралізацію, яку потрібно було здійснити одразу після прийняття Конституції, через 20 років видали за таке собі «ноу-хау». Урядовці заявили: ми передаємо владу… (увага!) органам місцевого самоврядування. Зверніть увагу – не територіальним громадам, а органам місцевого самоврядування. Та і як можна передавати те, що гарантується Конституцією.

Ця підміна ставить з ніг на голову увесь процес децентралізації і руйнує всю систему місцевого самоврядування.

За Конституцією (ст. 143) органи місцевого самоврядування створюються територіальними громадами. Але територіальні громади ніколи не створювали (не засновували) органи місцевого самоврядування. На виборах громадяни обирали персональний склад цих органів, але тергромади ніколи не створювали їх.

Та порушення Конституції ще глибші: територіальні громади існують лише «де юре», а «де факто» їх нема! Є території і є громадяни, а територіальні громад як суб’єкти відсутні!

Для легалізації тергромад мали б відбутися Загальні збори громадян за місцем проживання. На цих зборах мали б бути прийняті Статути тергромад, створені органи місцевого самоврядування з відповідними повноваженнями, мали б бути створені реєстри власності і власників.

Цього, на жаль, зроблено не було. Це суперечить не лише Конституції, а і Європейській хартії місцевого самоврядування. До речі, на сайті Верховної Ради знаходиться текст Хартії у неправильному перекладі: там взагалі відсутній термін «територіальні громади» (він підмінений терміном «органи місцевого самоврядування»).

Варто наголосити, що в європейських державах територіальна громада є юридичною особою публічного права власності. А в Україні – все навпаки: територіальні громади не є юрособами, а органи місцевого самоврядування, (які, повторюю, не створювалися тергромадами) є юридичними особами (увага!) приватного права, тобто комерційними структурами! Це легко перевірити в офіційних реєстрах.

Незважаючи на такі порушення, «реформатори» з уряду пішли далі. Вони вирішили добровільно-примусово об’єднати неіснуючі територіальні громади. Об’єднання (укрупнення) тергромад – не що інше як централізація – процес зворотний децентралізації.

Але ми не повинні дискутувати, що краще: централізація чи децентралізація. Потрібно просто заглянути в Конституцію:

Стаття 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах …. поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади

А уряд, проголосивши курс на децентралізацію, жодного разу не згадав про необхідність її гармонійного поєднання з централізацією. А коли уряд про це забуває, з’являється як ризик надмірної централізації (що ми вже проходили), так і ризик надмірної децентралізації.

Надмірна централізація влади веде до авторитаризму державного управління, а надмірна децентралізація може призвести до сепаратизму. Розмови про так звані «особливі статуси» для певних територій – це якраз приклад доведеної до абсурду «децентралізації», яка може призвести до виведення цих територій з-під контролю держави і подальшої втрати.

Тому має бути баланс між централізацією влади (тобто стратегічним управлінням державою з єдиного центру) і децентралізацією – незалежністю у вирішенні громадами місцевих проблем, які не є стратегічними. Стратегічні питання – це національна безпека, зовнішня політика, макроекономіка, державна мова. Сьогодні відсутній оптимальний баланс між централізацією і децентралізацію, він регулюється в «ручному режимі».

Щоразу уряд торгується з місцевою владою відносно фінансових питань, повноважень органів місцевого самоврядування, екологічних питань, навіть питань мови спілкування. Вважаю, що Верховна Рада на основі Конституції України має прийняти закон про розмежування повноважень між державною і місцевою владою.

Я окреслив лиш невелике коло проблем, які можна вирішити за короткий термін, якщо проголосити курс на встановлення конституційного ладу в державі.

На превеликий жаль, цього не роблять не лише чинні органи влади, а й практично ніхто з політиків, у тому числі претендентів на посаду президента.

В Україні знищується місцеве самоврядування. Це підриває конституційні засади держави. Адже місцеве самоврядування – це основа демократії. Невиконання Конституції загрожує національній безпеці держави.

Маю надію, що наша конференція надасть імпульс процесу встановлення конституційного ладу в державі, принаймні приверне увагу до важливості виконання Конституції для подолання всіх наших проблем.

Михайло Роль,
журналіст, політичний експерт, Заступник голови Демократичного об’єднання «Українська Національна Рада»
Тел.: 099 417 3003
unrada@ukr.net