Віктор Лоза
системний аналітик

Посткомуністична Україна з позицій системного аналізу – від
конституційного перевороту до державної ідеології

Вступ

Аналіз бідь-якої проблеми буде не повним, якщо не дослідити історію її виникнення.
Проблеми України в сьогоднішніх проявах теж мають свою історію. Якщо відлік незалежності
України розпочинається з «Декларації про державний суверенітет України», яку Верховна
Рада Української РСР прийняла 16 липня 1990 р. (№55-ХІІ), то зараз можемо констатувати,
що головні очікування українців за 30 років не реалізовані. Серед найважливіших –
повноцінного народовладдя, по суті, в Україні немає. Враховуючи той факт, що 01 грудня 1991
року на референдумі українці підтвердили Акт проголошення незалежності України, яким
здійснювалася «Декларація про державний суверенітет України», без перебільшення можна
говорити про ключову роль цієї Декларації. В ній задеклароване бачення майбутньої України,
«маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України». Якщо в Розділі ІІ
«Народовладдя» Декларації мова йде про «повновладдя народу України», то сьогодні можемо
констатувати, що такого повновладдя не існує. В Розділі ІІІ «Державна влада» сказано, що

«Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу,
виконавчу та судову.
Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним
прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР,
відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний».

Тому сьогодні слід визнати, що існуюча державна влада не відповідає цим основам. В
Декларації немає таких слів як «Президент України» або «Глава держави», якому тепер
підпорядкований Генеральний прокурор України. Отже, сьогодні маємо інший
конституційний лад, що кардинально відрізняється від того, який був задекларований.

А якщо звернутися до діючої тоді статті 5 Конституції УРСР «Найважливіші питання
державного життя виносяться на всенародне обговорення, а також ставляться на
всенародне голосування (референдум)», то, безсумнівно, для здійснення такої зміни
конституційного ладу, необхідно було провести референдум. На всесоюзному референдумі 17
березня 1991р., що мав визначити збереження СРСР, поставили питання щодо введення поста
Президента РРФСР, а вже потім законом від 24 квітня 1991 р. №1098-1 ввели пост Президента
РРФСР. Тоді як в УРСР на цьому ж референдумі 17 березня 1991 р. питання про введення
поста Президента УРСР не ставилось. Відповідно, без проведення референдуму, 05 липня 1991
року Верховна Рада Української РСР прийняла Закон УРСР «Про заснування поста
Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону)
Української РСР» (№1293-ХІІ). Таким чином, Верховна Рада, узурпувавши владу, ігноруючи
принципи народовладдя, порушуючи вказане положення статті 5 Конституції, змінила
конституційний лад держави, що підпадає під ознаки конституційного перевороту і триває до
цього часу.

В той же день, 05.07.1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову про призначення
виборів Президента Української РСР на 01.12.1991р., тобто в день проведення всеукраїнського
референдуму. Це можна класифікувати як політичне шулерство, бо замість того, щоб
поставити друге питання в бюлетені референдуму «Чи даєте Ви згоду на заснування поста
Президента Української РСР?» виборців ставлять перед фактом необхідності голосування за
президента, пост якого Верховна Рада ввела в неконституційний спосіб – без референдуму,
начебто виборці вже надали таку згоду.

Слід відзначити, що в Конституції України, яку Верховна Рада приймала без всенародного
голосування, тобто узурпувавши владу народу України, посада Президента суперечить її
статті 6, оскільки вона не підпадає до жодної з гілок державної влади. Фактично, Президенту,
як главі держави, відведене місце монарха, при тому, що в Конституції не передбачено
монаршої гілки влади.

Маємо і інші факти узурпації влади народу України Верховною Радою. Найбільш
показовою є її реакція на проведення та результати референдуму за народною ініціативою,
який відбувся 16.04.2000 р. До його проведення політики, що займали посади народних
депутатів, прикладали всіх зусиль, щоб цей референдум зірвати. Коли зрозуміли, що він все
таки відбудеться, то почали принижувати його роль – начебто, він носить консультативний
характер. Та навіть після рішення Конституційного Суду України, в якому вказано на
обов’язковість виконання результатів цього референдуму за народною ініціативою всіма
органами влади, Верховна Рада і це проігнорувала – жодного законопроекту, спрямованого на
реалізацію його результатів, не подавалось.

Таким чином, в умовах узурпації влади неконституційним Президентом та Верховною
Радою немає вагомих аргументів стверджувати про реальну дію повновладдя народу України,
про яке було задекларовано 30 років тому.

За 30 років незалежності України не тільки не реалізовано народовладдя в державі, але,
фактично, політика перетворилася в таку собі гру, в якій проявляються ознаки залежності її
гравців, та в якій є свої призи – місця у Верховній Раді, є свій бонус – право формувати свій
уряд, є свій джек-пот – посада Президента. Отже, переможець такої гри має можливість
контролювати, а фактично, використовувати всі гілки державної влади. Головною умовою цієї
гри, і її каталізатором, виступає централізація кожної із гілок державної влади. Проведення
повної децентралізації влади означатиме повне припинення такої гри. Політики, розуміючи її
наслідки, докладають всіх зусиль, щоб децентралізація та повновладдя народу не відбулися.
При цьому в якості аргументів, наводять приклади інших країн. Начебто, інших рішень і не
існує. Увазі читачів пропонується інноваційне рішення запровадження дієвого повновладдя
народу України – на основі національної ідеї, яка має стати платформою для національної
ідеології, що має посісти місце державної ідеології...

Повний текст можна завантажити в прикріпленому файлі