В прийнятій 30 років тому «Декларації про державний суверенітет України» (№55-ХІІ) в Розділі ІІ «НАРОДОВЛАДДЯ» записано «Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР». Нажаль, таке народовладдя проіснувало лише один рік. Із зміною конституційного ладу 05.07.1991, через рік після прийняття вказаної Декларації, та переходу до імперської моделі органів державної влади, говорити про ПОВНОВЛАДДЯ народу України можна тільки як про теоретичну категорію. Ні безпосередня, ні опосередкована форми задекларованого повновладдя народу України не діють. З іншої сторони, враховуючи той факт, що народні депутати Верховної Ради в своїй більшості фактично не представляють інтереси народу України, немає підстав говорити про народовладдя як постійно діючої категорії, так і періодичної дії – від виборів до виборів.

Таким чином, головною ознакою дії народовладдя, як повновладдя народу України, має бути його постійна дія, оскільки, влада може належати народу повністю лише тоді, коли він контролює і впливає на органи влади постійно. Щоб це забезпечити, необхідно усунути дію способів дистанціювання народу (виборців) від влади у імперській моделі – територіальні, структурні, технічні, - що діють одночасно. Для цього необхідно:

1. Територіально наблизити державні органи влади, в яких приймають рішення, до народу (виборців).

2. Структурно змінити модель державної влади, яка забезпечує, перед усім, постійний контроль не тільки за органами влади, але й, при необхідності, за виборцями, які мають голосувати за державні рішення безпосередньо та відповідально, а не покладатися на очільників в столиці.

3. Технічно забезпечити участь виборців у процесі прийняття рішень державної влади, надавши відповідний доступ через засоби комунікацій. Щоб забезпечити дієвість взаємодії виборців з органами влади необхідно врахувати, що одна особа, маючи до трьох помічників, безпосередньо може співпрацювати із своїми виборцями, якщо їх чисельність не перевищує 500. Отже, мова має йти не про взаємодію виборців з депутатами ВРУ, за яких, начебто, проголосували тисячі виборців, а про наближення всіх органів влади до виборців, щоб вони мали можливість опрацьовувати і голосувати за рішення з допомогою їх представника (депутата). Враховуючи існуючу чисельність виборців України близько 35 млн. слід визнати, що існуюча 3-рівнева ієрархія органів влади не здатна наблизити виборців до рівня прийняття рішень, забезпечити належну взаємодію одного депутата з тисячами виборців. Отже, мова має йти про 4рівневу систему органів влади, в якій вся повнота влади має бути в Об’єднаних територіальних громадах (ОТГ). Наразі до 1000 ОТГ охоплюють близько 11 млн. виборців. Отже, орієнтовна чисельність ОТГ має бути близько 3000, в кожній з яких має бути до 25 представників (депутатів) виборців. За таких умов немає підстав говорити про будь-які партійні списки – виборці мають обрати свого конкретного представника на постійній основі, контролюючи його діяльність з узагальненням її з допомогою узаконених критеріїв оцінки (рейтингів).

Запропонована загальна структурна схема перспективних органів влади була розроблена з метою забезпечення постійного повновладдя народу (народовладдя) України та унеможливлення узурпації влади будь-якими партіями, олігархічними групами і т.п., нав’язування ними народу України своїх законів, рішень та ін. При цьому було вирішено задачу по усуненню головної перешкоди народовладдю, яка породжена існуючою структурою органів централізованої влади, прообразом якої є влада імперій. Фактично розроблено прообраз структури органів децентралізованої влади держави з розширенням гілок державної влади до 4 – законодавчої, виконавчої, судової та контролюючої, якій підконтрольні та підзвітні інші гілки влади. Контролююча гілка державної влади, якої на практиці не існує, але вона має прийти на заміну фактично існуючій президентській гілці влади, потребує додаткового опису. Перед усім, до неї необхідно віднести ті органи, які наділені повноваженнями нагляду. В першу чергу це стосується прокуратури. Прокурор, та його офіс, мають бути в складі органу контролюючої влади (ОКВ) ОТГ. При цьому у формуванні прокурорської вертикалі на чолі з генпрокурором, як репресивного органу в руках монарха, відпадає потреба. Бо кожний прокурор відповідає за дотримання законності на підконтрольній території, він підзвітний своєму ОКВ, і взаємодію з прокурорами ОКВ інших ОТГ здійснює через ОКВ своєї ОТГ.

Говорячи про контроль необхідно розуміти, що фізично неможливо передбачити всі критерії оцінки рішень, заяв, дій і т.д. Обов’язково знайдеться «біла пляма», яка дозволить певному порушнику уникнути відповідальності, що породжує недовіру не тільки до судів, органів правопорядку та інших контролерів, але й до влади в цілому. Тобто, неможливо передбачити ВСЕ сотнями, тисячами законів, наказів, інструкцій і т.п., які, врешті решт, будуть суперечити одне одному. Тому у контролюючої влади має бути узагальнюючий і зрозумілий критерій для здійснення належної оцінки та прийняття рішення. Саме вирішення такої задачі покладено також на національну ідею «Моя родина – вся Україна», національну ідеологію «фамілізм» на її основі, яка має посісти місце державної ідеології. Тоді для кожного виборця та посадовця буде працювати правило – «Роби так, як це саме зробиш для своїх рідних», що формує критерій оцінки – «Цю дію (рішення і т.п.) ти вчинив би по відношенню до своїх рідних?». Такий критерій можливо застосовувати і у економічних взаємовідносинах, також. Наприклад, при виготовленні продуктів наразі має місце використання отрут та/або складових, термін придатності яких збіг. Отрутами насичують продукти, щоб продовжити термін зберігання, посилити смакові якості продуктів, знизити собівартість. Але в умовах дії державної ідеології правомірно поставити питання перед виробником, перед кожним його робітником, які виготовляють такі продукти – «А своїх рідних ти годуєш такими продуктами?». Якщо «НІ», то ОКВ має невідкладно прийняти рішення про припинення такого виробництва. А якщо «Так, годую», то реакція ОКВ будь-якої ОТГ, яка має таку інформацію, може бути такою – поставити завдання органу законодавчої влади (ОЗВ) та органу виконавчої влади (ОВВ) своєї ОТГ підготувати відповідно законопроект та постанову, які пройдуть належну процедуру, про що буде сказано далі. Суть цих документів має бути наступною – продукти, які містять компоненти, що можуть завдати шкоди здоров’ю споживачам, необхідно оподаткувати медичним збором, який залишається в ОТГ, де такі продукти продані. Цей медичний збір направлять на розвиток місцевої медицини, щоб вчасно і ефективно надати допомогу споживачам таких продуктів. При цьому сам ОКВ має розглянути питання про довіру до осіб виробника, його бенефіціарів. Тут можливі різні рішення, які потребують винесення їх за межі цього опису. Це лише один приклад із тих задач, які необхідно покласти на ОКВ.

На схемі показані «Збори делегатів». Це означає, що органи влади вищих рівнів формують не шляхом виборів туди нових людей, навіть від інших громад, що не знають суті справ нижніх рівнів, громад, які представляють, а делегуванням туди тих посадовців, що постійно працюють в ОТГ. Таких делегатів від початку обирають і в подальшому вони працюють в Зборах на постійній основі, якщо їх рівень рейтингу не знизиться нижче обґрунтованого, або в ОТГ прийде (зросте) особа з більш високим рейтингом і її оберуть до органу влади. Але це окрема тема. Головне, що делегат від ОТГ до Республіканських Зборів може бути обраним лише якщо він є делегатом Обласних Зборів, куди його оберуть лише якщо він вибраний до Районних Зборів. Такий делегат є носієм повної інформації про справи від ОТГ, які він представляє, до державного рівня. Це є складовою народовладдя у представницькій формі. При цьому буде оптимізовано чисельність державного апарату завдяки поєднанню однією особою посад в Зборах різних рівнів. Сучасний рівень комунікацій дозволяє представнику (депутату) органу влади ОТГ не покидаючи свого робочого місця в громаді, приймати участь в Зборах всіх рівнів, затверджувати або відхиляти рішення Зборів нижніх рівнів. Важливо наголосити, що Збори не повинні мати право формувати і приймати нове рішення, яке не пройшло голосування виборцями в ОТГ. Повноваження таких Зборів щодо рішень, за які проголосували виборці в ОТГ, що входять до їх складу, може бути тільки одне – затвердити рішення, яке пройшло відповідну процедуру, щоб воно набрало юридичної сили на підконтрольній території. Щоб затвердити рішення на Республіканських Зборах необхідно, щоб його затвердили на всіх Обласних Зборах, а там, відповідно, … Жодних доповнень, редагувань і т.п. Це можливо робити тільки на рівні ОТГ з відповідним голосуванням у всіх ОТГ.

Алгоритм затвердження законопроектів було показано раніше. Відповідальним за такий законопроект є його ініціатор в органі влади ОТГ. В принципі, ініціативу може висловити будь-який виборець, і якщо депутат її підтримує, то формально саме він стає ініціатором законопроекту і він діє у відповідності до затвердженої процедури. Зокрема, з початку надсилає законопроект своїм виборцям, які зобов’язані зробити свій вибір – підтримати, відхилити, запропонувати правки, - на своє розуміння. Якщо отримано підтримку більше, скажімо, 75%, то такий, належним чином підготовлений законопроект з прийнятими правками, надсилають до офісу делегата в Районних Зборах, звідки проект пересилають до ОТГ району для голосування, отримання належної підтримки. Якщо виборці тих ОТГ надали свою підтримку, то такий документ пересилають до офісу делегата в Обласних Зборах, звідки його направляють до інших районів області. І якщо там також надали підтримку, то через офіс делегата Республіканських Зборів, такий документ направлять до інших областей. І якщо там також наддадуть підтримку, то такий документ буде затверджений на Республіканських Зборах, і законопроект набере статус закону. За такою ж процедурою приймають рішення по іншим гілкам влади. Зрозуміло, що в разі внесення правок, кількість ітерацій зросте.

Отже, в такий спосіб буде реалізовано постійно діючу складову народовладдя завдяки безпосередній участі виборців в прийняті рішень всіх рівнів.

Особливої процедури потребує прийняття рішень, що відносяться до сфери національної безпеки, оборони та закордонних справ і мають гриф таємності. Такі документи не можуть бути винесені на всенародне обговорення та голосування. Їх готує Генеральний секретар національної безпеки, оборони та закордонних справ, і подає до відповідних Республіканських Зборів. Тільки по цим рішенням делегати, під свою особисту відповідальність, можуть вносити доповнення та зміни. І якщо такі правки приймає Генеральний секретар, то рішення затверджують на Зборах. Якщо ж він не приймає такі правки, то рішення затвердять під його особисту відповідальність та прийняття на особливий контроль його виконання.

Щодо посади Генерального секретаря, то слід сказати, що це не так звана «політична посада». Її має обіймати особа, яка професійно підготовлена в питаннях безпеки, оборони, дипломатії. Термін перебування такої особи на цій посаді не обмежується у часі. За її призначення має проголосувати визначена більшість виборців, а звітує цей посадовець періодично перед Республіканськими Зборами. Звіт отримає позитивну оцінку, якщо позитивну оцінку надають Республіканські Збори делегатів КВ навіть при двох негативних оцінках в інших гілках влади з чотирьох.

Як видно з наведеного, таке повновладдя народу України потребує якісно інших виборців порівняно з існуючими. У виборців з’являться нові обов’язки і відповідальність, яких наразі не мають виборці, отримавши право голосу як невідворотність з досягненням повноліття, незалежно від їх власного бажання. Напевно, що народовладдя потребує абсолютно іншої ментальності не тільки чиновників, але і самих виборців, бажання громадян стати виборцями, прийнявши на себе нові обов’язки, відповідально ставитися до їх виконання, досягти належного рівня підготовки, щоб добросовісно виправдати довіру суспільства. Таку одночасну зміну ментальності забезпечує не закон, а сприйняття національної ідеї. На її тлі стає зрозумілим, що ставлення до права голосу в суспільстві та державі потребує докорінного перегляду. Без цього реальне народовладдя не відбудеться.

Тому пропонується прийняти офіційне визначення, якого до цього часу немає – «Право голосу – це прояв довіри суспільства та держави до конкретної особи». Надання права голосу така особа має сприймати як кредит довіри до неї, а не подарунок чи повернення боргу перед нею. І у такого кредиту довіри мають бути необхідні умови та обмеження, порушення яких може призвести до його анулювання, незалежно від того чи є ця особа пересічним виборцем чи її обрано до органу влади ОТГ, і, можливо, до Зборів.

Для консолідації українців за межами України та розширення вибору своїх прав та обов’язків виборцям в Україні, право голосу необхідно диференціювати на право вирішального голосу (ПВГ) і право дорадчого голосу (ПДГ). ПВГ надається тим громадянам України, які мешкають в Україні і бажають його мати, та які приймають на себе зобов’язання дотримуватися Основ державної ідеології та приймати участь в голосуваннях виборців по наданим на їх розгляд рішенням. Відмінність ПДГ від ПДГ буде, щонайменше, в тому, що ПДГ можуть надавати українцям – іноземним громадянам, особи з ПДГ приймають участь в голосуваннях за бажанням, і вони не можуть бути обрані до органів влади. При цьому голоси осіб з ПВГ та ПДГ повинні мати різну вагу, що визначить закон. Наприклад, 1 / (7 ÷ 10). Звісно, що особи, які не бажають отримати ПВГ або ПДГ, не можуть голосувати та обиратися до органів влади, бо вони, фактично, поставлять себе поза межами суспільства, нації. Вони не бажають брати участь в суспільному житті, і, фактично, перебувають на правах гостя в українській родині.

Наведена схема та запровадження державної ідеології – це основа існування реального, постійно діючого народовладдя – повновладдя народу України. Це основа вдосконалення держави, суспільства, кожного українця як в Україні, так і за її межами.

Лоза В.М. системний аналітик, Lvm7753@gmail.com

Текст повністью зі схемою - в прикріпленому файлі