Науково-консультативний висновок
на звернення Асоціації «Духовно-інтелектуальний вибір»

Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України. розглянувши за дорученням Президента Національної академії правових наук України О.В. Петришина (вих. № 678 від 23.09.2020р.) звернення Асоціації «Духовно-інтелектуальний вибір» (вих. № 7/20 від 01.09.2020р.), по суті сформульованих питань і пропозицій повідомляє наступне.

1. Щодо термінів ««Український народ», «народ України», «народ».
Дефініція терміну «Український народ» викладена у преамбулі Конституції України від 28.06.1996 р.: це – «громадяни України всіх національностей». Згідно Декларації про державний суверенітет України, проголошеної Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р., «народ України» становлять «громадяни Республіки всіх національностей». Беручи до уваги правонаступництво України щодо Української РСР, використані у Конституції України та Декларації про державний суверенітет України терміни «Український народ» і «народ України» можуть розглядатись як рівнозначні.

Конституційний Суд України у мотивувальній частині своїх Рішень від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 і від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 розглядає положення Конституції України, в яких згадується «Український народ» або «народ», як такі, що стосуються одного і того ж суб’єкта. Наприклад, у Рішенні Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 йдеться, що «положення «носієм суверенітету... є народ» закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною».

Логіко-семантичний і структурно-системний аналіз положень Конституції України від 28.06.1996 р. (преамбула, ст.5, 13, 16, 17, 54, 79, 104, 106, 124) дозволяє погодитись із рівнозначністю використання у Конституції України термінів «Український народ» і «народ».

Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який серед іншого може здійснювати владу через органи державної влади. Одним із них є Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади. Таким чином, парламент є представницьким органом «народу» у розумінні ст.5 Конституції України. У той же час згідно преамбули Конституції України вона була прийнята «від імені Українського народу» Верховною Радою України, яка у цьому сенсі є представницьким органом «Українського народу».

Тому паралельне використання у Конституції України термінів «Український народ» і «народ» не є істотним порушенням юридичної техніки та безпосередньо не впливає на правозастосування. Водночас можна погодитись з можливістю у майбутньому деякого уточнення даної юридичної термінології для поліпшення розуміння громадянами положень Конституції України.

2.1.Щодо термінів «держава», «державний», «держава Україна».
У теорії держави та права держава розглядається як територіальна організація політичної влади, що виступає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики (Загальна теорія держави і права: підручник / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін. Харків: Право, 2009. С. 77–78). Держава одночасно є одним із основних суб’єктів міжнародного права і національного права, різні аспекти чого розкриваються Конституцією України. У розумінні ст.1 Конституції України Україна є державою, уособленою в організаційно-структурному вимірі відповідним апаратом (управління, примусу), основу якого складають органи державної влади.

Згідно ст.5 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є самодостатнім джерелом влади, а лише можуть її здійснювати від імені народу. Держава в особі органів державної влади та Український народ є різними суб’єктами конституційно-правових відносин. Вони не протиставляються один одному, але мають свої, встановлені Конституцією України, права та обов’язки, яких мають дотримуватись. Так, Конституційний Суд України, здійснюючи тлумачення ст.5 Конституції України, у Рішенні від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 зазначає, що «належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами».

Таке розмежування народу, як єдиного джерела влади, та держави (в особі її органів), яка лише здійснює таку владу від імені та в інтересах народу, загалом не створює неоднозначності розуміння термінів «держава» і «державний», що насамперед вказує на приналежність до держави.

2.2. Щодо власності Українського народу та державної власності.
Виходячи зі ст.13 Конституції України від 28.06.1996 р. та ст.2, 318 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV, Український народ і держава Україна, дійсно, є окремими суб’єктами права власності.

За цивільним законодавством України право власності Українського народу (ст. 324 Цивільного Кодексу України), право державної власності (ст. 326 Цивільного Кодексу України), право комунальної власності (ст. 327 Цивільного Кодексу України) є видами права публічної власності.

Відповідно слід розрізняти державну власність та власність Українського народу за суб'єктами та об'єктами права власності, а також за суб'єктами, які здійснюють права власника від їх імені.

Об’єктом права власності Українського народу згідно ст.13 Конституції України, ст.324 Цивільного кодексу України є «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони». Таким чином, у зазначених нормах закріплюється вичерпний перелік об'єктів права власності Українського народу. До того ж, ці об'єкти є такими, що виключені з цивільного обороту. Згідно з ч.1 ст. 326 Цивільного кодексу України об'єктом права державної власності є «майно, у тому числі грошові кошти». Отже, у власності держави Україна може перебувати майно, як виключене з цивільного обороту (наприклад, вибухові речовини), так і майно, яке перебуває у вільному обороті. При цьому у законодавстві не закріплено навіть приблизний перелік такого майна.

Згідно ст.326 Цивільного кодексу України «від імені та в інтересах держави Україна» право власності на майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна, здійснюють органи державної влади. Від імені Українського народу права власника здійснюють не тільки органи державної влади, але й органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Системний аналіз положень Конституції України дозволяє стверджувати, що право власності Українського народу має здійснюватися державою не тільки від імені, а і в інтересах Українського народу, що водночас у Конституції України прямо не передбачено.

Здійснення державою (в особі органів державної влади) прав власника щодо державної власності та власності Українського народу не означає ототожнення або злиття означених видів власності, які розрізняються за суб'єктом, об’єктом, правовим режимом, умовами і порядком володіння, користування та розпоряджання.

3. Щодо «економічного і науково-технічного потенціалу» як об’єкта права власності Українського народу.
Декларація про державний суверенітет України була прийнята Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р. до відновлення незалежності України і є офіційним політико-правовим документом установчого характер, в якому тодішній вищий представницький орган проголосив незалежність держави, основні принципи організації держави, права і свободи людини і громадянина.

В цілому Декларація про державний суверенітет України проголошує насамперед відповідні цінності та принципи, аніж конкретні правові норми, тим самим зберігаючи на сьогодні більше суспільно-політичне значення. При цьому, згідно Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 р. № 1543-XII акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють в частині, що не суперечить законам України.

Таким чином, положення Конституції України від 28.06.1996 р. (яка має вищу юридичну силу відносно будь-яких актів Української РСР) ґрунтуються на цінностях і принципах, викладених у Декларації про державний суверенітет України, але не повинні чітко відтворювати їх формулювання.

Викладене стосується і питань власності народу України, визначених у Декларації про державний суверенітет України.
У чинному законодавстві України відсутнє визначення низки термінів, раніше використаних у Декларації про державний суверенітет України, зокрема, це – «національне багатство України» (ст.14 Конституції України лише відносить до нього землю), «економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України». Відповідно до цього наразі неможливо однозначно встановити правовий зміст «економічного і науково-технічного потенціалу» у розумінні Декларації про державний суверенітет України, а відтак і його нинішній правовий режим.

Тому невіднесення у ст.13 Конституції України (на відміну від Декларації про державний суверенітет України) «економічного і науково-технічного потенціалу» до об’єктів права власності Українського народу саме по собі не дозволяє зробити висновок про його відчуження від народу України. Тим більше, що чинне законодавство України не відносить «економічний і науково-технічний потенціал» до об’єктів інших видів власності (державної, комунальної, приватної), оскільки об'єктом права власності можуть бути речі (майно) як предмети матеріального світу (статті 316, 179, 190 Цивільного кодексу України).

4. Щодо визначення у Конституції України юридичних термінів.
Загалом слід погодитись із доцільністю удосконалення юридичної термінології, що використовується у Конституції та законах України, одним із шляхів чого може бути законодавче закріплення відповідного понятійно-термінологічного апарату.

Разом із тим, призначення конституції – врегульовувати найважливіші суспільні відносини, які складаються з приводу конституційного ладу, прав людини, організації публічної влади та територіальної організації держави. Вказане зумовлює переважно концептуальний характер змісту і порівняно невеликий обсяг конституції не тільки в Україні, а і у зарубіжних державах, для яких, як правило, не властива наявність у конституції значної кількості дефінітивних норм.

Що стосується забезпечення однакового розуміння та застосування положень Конституції України, більш нагальним вбачається не стільки її доповнення відповідними нормами-дефініціями, скільки уточнення змісту та порядку реалізації вже існуючих конституційно-правових норм (наприклад, щодо принципу верховенства права, свободи зібрань, процедури імпічменту тощо).

Науково-консультативний висновок підготовлений завідуючим науковим сектором порівняльного конституційного та муніципального права НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, д.ю.н., доц. Зозулею О.І.


Директор НДІ
державного будівництва та
місцевого самоврядування
НАПрН України Серьогіна С.Г.